У першому томі журналу «Странник» за 1901 р. з’явилася велика стаття Б. Тітлінова, присвячена занепаду релігії та моралі, явленню, яке ми спостерігаємо сьогодні – початку ХХІ століття третього тисячоліття.
В ході історичного життя людства неважко спостерігати періоди, коли пульс життя ніби починає битися сильніше, у всіх частинах людської діяльності. Починається відродження, збільшується енергія, підвищується продуктивність, прокидається весь людський організм, і людство робить швидкі кроки на шляху прогресу. З іншого боку, з цими яскравими епохами ми зустрічаємо інші епохи, які, як темні смуги, стоять на тлі історії. Це періоди занепаду, застою і темряви. Немає в них ні славних імен, ні великих подій, ні невмирущих творів мистецтва і створінь творчої думки, ні сяйва генія чи хоча б слабких відблисків таланту. Люди ніби вичерпали свої сили, вичерпали свої духовні скарби і, виснажені і втомлені, потонули в апатії.
Таку ж картину показує нам історія релігійної свідомості людства. У ньому ми бачимо періоди спаду і періоди піднесення. І тут чітко проявляється це чергування зменшення і збільшення, як і в загальному перебігу життя людського роду. У певні моменти історії релігійне почуття слабшає і згасає, вівтарі не бачать священиків, храми пустують, релігія втрачає свою провідну роль у житті, а люди йдуть своєю дорогою, ніби їм небо не потрібне і ніби вони забув про це. Тоді вся їхня увага зосереджена на безпосередній матеріальній реальності; і зазвичай у сфері зовнішньої культури в такі періоди людство досягає неабияких успіхів. Поряд із цими успіхами відбулося підвищення розумової діяльності, розвиток науки та філософської думки. Ці швидкі успіхи відіграють значну роль у занепаді релігії, який характеризував ці століття. Сп’яніле гордим усвідомленням своєї могутності, людство переживає свою легковажну молодість з її мріями та ідеалами, зі своєю самовпевненістю і самовпевненістю, з неприйняттям авторитету і традицій. Розум, захоплений перемогами в області пізнання, сміливо бере на себе роль всюдисущого в усіх справах і обіцяє людині без вищої допомоги, покладаючись лише на власні сили, щоб проникнути в таємниці буття. І могутня віра людини в себе, і водночас перебільшена віра ненавмисно породжує той байдужість і скептицизм, який заморожує релігійне почуття.
Але є й інші епохи, які ми можемо назвати століттями людської віри. Здебільшого вони з’являються після століть занепаду релігії та їх протилежності. Юнацький вік людини проходить швидко, а на зміну легковажності приходить мудрий досвід. Молодість людства швидкоплинна, а пристрасті й помилки минулих днів швидкоплинні. Життя не дотримало своїх обіцянок; наука і філософія стоять безпорадно перед таємницями буття, не маючи можливості проникнути за двері долі. Тоді з усією силою виявляється потреба в молитві й вірі, завжди жива в людській душі, потреба, яка може ослабнути, але не зникнути; які можна вимкнути, але не стерти. «Вічні питання» особливо гостро шукають свого вирішення, і бажання знайти на них відповіді досягає апогею. Невдоволення, невдоволення сьогоденням виникає з небувалою силою, а оскільки надії на майбутнє немає, то вихід один – відчай, або повернення до віри. І безпорадне людство апелює до забутого неба. Релігія, знищена досі, користується найбільшим інтересом, і піднесення релігійного почуття відчувається у всіх сферах життя. Віра ніколи не була гарячішою і наполегливішою. Людина ніколи з більшою впевненістю не зверталася на світанку в потойбічне життя, ніколи з більшою відданістю не віддавалася в руки Провидіння. Байдужість і скептицизм поступаються місцем релігійному пробудженню і надовго втрачають сенс в очах народу.
Історія людства бере свій початок з первісних часів людства. Ми також повинні звернутися туди, якщо хочемо від самого початку простежити етапи розвитку, через які пройшло релігійне життя, періоди його занепаду та піднесення. З тих далеких часів не залишилося жодних історичних пам’яток, і єдиний путівник, який ми маємо, — Біблія, хоча інформація в ній надто коротка й неповна. Однак і без можливості в даному випадку точного дослідження, нами і передано в Біблії. Факти свідчать, що коливання релігійних почуттів не були чужі найдавнішим часам історії (біблійним). А саме, Біблія розповідає нам про загальне забуття Бога перед потопом. За її розповіддю, це був вік цілковитого зла, коли кожен замислював зло всі свої дні. Релігійні почуття, потреба в молитві, допомозі згори помітно ослабли до того, що люди, незважаючи на всі застереження, не хотіли згадувати навіть про небо. Марно прогримів серед них голос проповідника покаяння. Лише хвилі потопу могли змити з лиця землі зло, а разом з ним і розбещене людство, яке забуло свого Творця.
