Балканський півострів завжди був проблемним і політично нестабільним регіоном. Це місце переплетення небезпечних конфліктів уже в силу того, що цей регіон сформувався як простір, де стикаються Схід і Захід, де стикаються релігійні системи ісламу і християнства, православ'я і католицизму. Це зумовило ситуацію, яку можна охарактеризувати як протистояння цивілізацій.
Російсько-турецька війна 1877-1878 рр. була однією з найвизначніших подій другої половини XIX ст. Воно мало величезний вплив на долі народів Балканського півострова, на зовнішню політику великих держав. Війна почалася в умовах потужного підйому національно-визвольного руху проти гніту Османської імперії і небаченого в історії Росії громадського руху на його підтримку. Саме останній став причиною народження російського військового листування.
Актуальність теми, що розглядається, визначається її недостатньою розробленістю в науковій літературі. Єдиним дослідженням проблеми відповідності балканського театру військових дій у дореволюційній літературі є цикл статей В. Апушкіна.[1] Але, незважаючи на багатий фактичний матеріал, він містить масу неточностей, заплутування фактів, особливо щодо офіційних урядових кореспондентів.
Об’єктом даного дослідження є листування Балканського театру військових дій під час російсько-турецької війни 1877-1878 рр. Слід зазначити, що в наведеній роботі слово «кореспонденція» вживається у двох значеннях: узагальнюючому, як синонім поняття «журналістика»; і конкретно, позначаючи листи, телеграми тощо, надіслані кореспондентами. У зазначеному випадку під «листуванням» розуміється все, що стосується діяльності кореспондентів, тобто перше з наведених значень терміна.
Мета дослідження – проаналізувати умови та результати роботи кореспондентів Балканського військового театру в період 1877-1878 рр. Виходячи з поставленої мети, автор вирішує такі завдання:
– уточнити кількісний і якісний склад кореспондентів російської та зарубіжної преси в Дієвій Армії;
– вивчити та порівняти умови та якість роботи іноземних та російських кореспондентів;
– дати оцінку роботі Польового штабу Дієвої армії з кореспондентами армії;
– висвітлити і показати внутрішні відмінності в середовищі російських і закордонних кореспондентів;
– вивчити військові матеріали, що містяться в листуванні російських кореспондентів, їх подання та направлення.
Географічні рамки роботи охоплюють територію сучасної Болгарії, а також частини Румунії та Туреччини. Хронологічні рамки твору: від осені 1876 р., коли почалася підготовка до війни і формування Польового штабу, до весни 1878 р., тобто закінчення війни з Туреччиною.
Говорячи про російську військову публіцистику, слід зазначити, що вона зародилася саме в ході російсько-турецької війни 1877-1878 років. Як писав історик кінця ХІХ – початку ХХ ст. В. Пушкін, «оскільки війна почалася стихійно, і так само стихійно, виникла «можливість» для російської періодичної преси мати своїх кореспондентів на театрі воєнних дій... Це було зумовлено, перш за все, патріотичними почуттями і бажанням донести правду про війну під час ведення війни, а не після неї» [19].
Журналістів російських видань допустили на театр бойових дій на вимогу відповідальних редакторів і видавців газет. Вони були відряджені до польового штабу як офіційні кореспонденти.
Російсько-турецька війна (1877-1878) викликала інтерес як в Росії, так і в інших країнах Європи. У Російській імперії, де після реформ 1860-х рр. зросла грамотність, усі верстви населення цікавилися справами слов'янських народів (сербів, болгар та ін.), а також військовими діями. Росія оголосила себе захисником «братів-слов'ян», і це твердження було основою ідеології балканської політики імперії. Приховуючи протекціями інтереси «братніх слов’янських народів», російські уряди в ХІХ – на початку ХХ століть переслідували цілком прагматичні цілі: контроль над узбережжям Чорного моря та протоками Босфор і Дарданелли. Що стосується простого населення Російської імперії, то воно, не бачачи у своїй більшості справжньої причини подій, щиро вважало, що допомагає спорідненим народам звільнитися від османського панування. Звідси підвищений інтерес до війни і пов’язані з нею хвилі патріотизму.
У західних країнах по відношенню до цієї війни та її перебігу були власні інтереси політичного та військового характеру, характеристика яких виходить за рамки нашого дослідження. Можна лише зауважити, що вони надавали підтримку балканським народам лише тоді, коли це було вигідно їм, а не пригнобленому населенню Балкан. Що стосується військового інтересу, то він був цілком природним у світлі військових реформ, що відбувалися в Росії в 1860-1870-х роках. Військовим фахівцям великих держав необхідно було побачити в дії оновлену російську армію і практично оцінити її боєздатність.
Усе це є причиною направлення на театр бойових дій кореспондентів періодичних видань як з Росії, так і з інших європейських країн. Часто військові кореспонденти були безпосередніми учасниками битв, як правило – офіцери, які поєднували в собі письменницьку майстерність із умінням керувати військом.
Вже в листопаді 1876 року, з початком мобілізації, за клопотанням міністра внутрішніх справ А. Є. Тімашова був відряджений до штабу Дієвої армії в якості кореспондента газети «Урядовий вісник», поручика лейб. Гвардії Уланського полку В.В.Крестовського. Слід зазначити, що зазначене видання було офіційним органом Міністерства внутрішніх справ.
Введення в армію кореспондентів було з самого початку війни негайно поставлено під контроль військової влади. Цей контроль, дійсно, не мав жорсткого характеру. При штабі Дієвої армії на початку війни була створена спеціальна посада, на яку призначили колишнього викладача Академії Генерального штабу полковника Генерального штабу М. А. Газенкампфа. Прикріплений протягом всієї війни до Головнокомандуючого, він вів журнал бойових дій, складав термінові донесення імператору, брав участь в обговоренні планів військових дій, розшифровував донесення військових агентів Росії в європейських країнах, що входили в штаб. Його головним завданням було залучення військових кореспондентів до Дієвої армії. Для роботи на театрі бойових дій кожен бажаючий був зобов'язаний отримати від М. А. Газенкампфа дозвіл, після чого йому видавалися спеціальні розпізнавальні знаки, і він міг вважатися армійським кореспондентом.
17 квітня 1877 р. М. А. Газенкампф склав доповідну записку начальнику штабу Дієвої армії, в якій пропонував умови прийому кореспондентів в армію. Відзначаючи, що преса має великий вплив на громадську думку, як в Росії, так і за кордоном, М. А. Газенкампф пропонує допустити кореспондентів на фронт, але за таких умов.
– російські кореспонденти мають бути допущені на вимогу редакторів і видавців відповідних газет;
– закордонні – за рекомендацією російських посольств і високопоставлених осіб;
– попередню цензуру не запроваджувати, але зобов’язати всіх кореспондентів не повідомляти жодної інформації про переміщення, дислокацію, чисельність військ та їхні майбутні дії. Передбачалося попередити кореспондентів, що за невиконання вищезазначеного обов'язку вони будуть відкликані з армії;
– контролювати виконання зобов’язання пропонувати редакції доставляти всі номери газет, у яких друкуватимуться кореспонденції з театру воєнних дій;
– надавати кореспондентам можливість одержувати від голови кореспондентів при штабі Дієвої Армії всю інформацію, яку начальник штабу армії визнає корисною або можливим для повідомлення їм. Для цього ж пропонувалося призначити певні години.[3]
М. А. Газенкампф пише, що «вимагання дружнього тону від кореспондентів, рівною мірою, як і їх попередня цензура, піде нам на шкоду: і те, і інше отримає негайний розголос і закладе міцну основу для суспільної недовіри до цих кореспондентів, що буде прийнято». Полковник зазначає, що «в цьому випадку навіть може виникнути побоювання, що громадська думка скоріше повірить тим газетам, які займатимуться фабрикацією неправдивих і злісних кореспонденцій про нашу армію. Від таких газет, як, наприклад, «Neue Freie Presse», «Pester Lloyd», «Augsburger Zeitung», такої поведінки можна було очікувати». «А оскільки громадська думка, — продовжував полковник у своїй доповіді, — є такою силою в даний час, яку ми не повинні ігнорувати, то бунтівні кореспонденти найвпливовіших органів преси є потужними рушіями і навіть творцями цієї думки, це краще спробувати розташувати кореспондентів на нашу користь».[4] Взагалі, як зауважив Н. В. Максимов, впливових кореспондентів, які представляли фірмові видання, допускали в армію, але при цьому їм давали зрозуміти, що в чужий монастир зі своїм статутом не потрапиш[5].
19 квітня великий князь схвалив ноту і затвердив М. А. Газенкампфа на посаді керівника кореспондентів.
Кореспонденти почали з'їжджатися ще в квітні. Почалося їх відрядження до штабу армії для супроводу в ході бойових дій і для своєчасної подачі останніх звітів. Поставлено питання і про розпізнавальні знаки для них. Пропозицію іноземних кореспондентів Мака Гаана і де Вестіна в такій якості використовувати в штабі армії білу пов'язку з червоним хрестом вони визнали незручною. За пропозицією М. А. Газенкампфа спочатку кореспонденти, допущені до армії, повинні були мати значок на лівому рукаві уніформи. Це була кругла мідна пластина, на якій були вигравірувані орел (герб Російської імперії), номер кореспондента, напис «кореспондент» і печатка Фельдкомендатури армії. Для підтвердження особи кожен кореспондент мав мати при собі фотокартку з письмовим підтвердженням особи за підписом М. А. Газенкампфа та печаткою фельдкоменданта на реверсі[6]. Також погоджено пропозицію полковника щодо встановлення режиму прийому кореспондентів у штабі Дієвої армії з 9 до 11 години.
Але 7 червня 1877 р. був виданий наказ по військах No 131, згідно з яким вводилися нові знаки розрізнення кореспондентів. Була введена триколірна (чорно-жовто-білого кольору) шовкова пов'язка. На ній був зображений геральдичний орел, навколо якого півколом був розміщений напис «кореспондент». Під написом золотою ниткою вишито особистий номер кореспондента. На зовнішній і внутрішній стороні пов’язки мала бути печатка Польового штабу чи Польової комендатури армії[7]. Без цих знаків розрізнення кореспондентів на посади не допускали. Правами кореспондентів користувалися й митці, які були такими ж, як сучасні фотожурналісти. Свобода пересування армійських кореспондентів не обмежувалася, але від них вимагали повідомляти штаб армії про будь-які зміни свого місця проживання[8].
Кореспонденти приходили в армію поступово. Про це можна судити з щоденникових записів М. А. Газенкампфа, відразу після їх реєстрації. Так, 22 квітня 1877 року він писав: «Поки що допущені лише: Мак Гаан, де Вестін, Даннгауер («Militär Wochenblatt» і «Nationalzeitung») і фон Марі («Über Land und Meer»). Останні двоє – офіцери у відставці. Сьогодні я представив на підпис великого князя телеграму міністерства внутрішніх справ про дозвіл російським кореспондентам слідувати за військом і пересилати свою кореспонденцію поштою і телеграфом безпосередньо до своїх газет».[9] 24 квітня його познайомили з кореспондентом Daily News Арчібальдом Форбсом. Від 10 травня така замітка: «Сьогодні з'явилися два англійські художники, кореспонденти ілюстрованих журналів; обидва прийняті. З'явилися також кореспондент «Петербургских ведомостей» Мозалевський і баварський граф Таттенбах-Рейнштейн, невідомо чому опинився серед кореспондентів празької газети «Політика»[7]. 11 травня М. А. Газенкампф зазначив, що «кореспондентів уже 5 і крім того 11 художників: один французький, один німецький, два англійських і один російський (В. В. Верештагін)» [5]. Запис від 12 травня: «Кількість кореспондентів досягла 16 осіб, з них 23 росіян: Максимов, Мозалевський, Каразін, Немирович-Данченко, Федоров, Рапп і Сокальський. Каразін і Федоров – художники одночасно».[7]
примітки
[1] Апушкін В. «Війна 1877-78 рр. в листуваннях і романах», Військовий збірник, № 7-8, 10-12 (1902); № 1-6 (1903).
[2] Апушкін В. «Війна 1877-78 рр. в листуваннях і повістях», Військовий збірник, № 7 (1902), с. 194.
[3] Газенкампф М., Мій щоденник 1877-78, с. 5.
[4] Там само, с. 5-6.
[5] Максимов Н.В., “Про Дунай”, № 5 (1878), стор. 173.
[6] Газенкампф М., Мій щоденник 1877-78, с. 9.
[7] Крестовський В. Два місяці в діючій армії…, т. 1, с. 169.
[8] Там само, с. 170.
[9] Газенкампф М., Мій щоденник 1877-78, с. 9.
[10] Там само, с. 12.
[11] Там само, с. 20
[12] Там само, с. 22
[13] Там само, с. 28
(далі буде)
Зі скороченнями від: Canadian American Slavic Studies. – 2007. – Вип. 41. – № 2. – Р. 127-186; портал «Росія в кольорах»: https://ricolor.org/about/avtori/gokov/
Довідка про автора.: Олег Олександрович Гоков народився 26 березня 1979 року в місті Харкові. Після отримання середньої освіти вступив на історичний факультет Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, який закінчив з відзнакою в 2001 р. У 2004 р. достроково захистив кандидатську дисертацію «Роль офіцерів Генерального штабу в реалізація зовнішньої політики Російської імперії на мусульманському Сході в другій половині ХІХ ст.». З 19 року працює в Харківському національному педагогічному університеті «Г.С.Сковорода». Кандидат історичних наук, доцент кафедри всесвітньої історії, має понад 2004 наукових і навчально-методичних публікацій у виданнях України, Росії та США. Сфера наукових інтересів – новітня історія країн Сходу та військова розвідка.
Джерело ілюстрації: Виноградов В. І. Російсько-турецька війна 1877-1878 рр. і визволення Болгарії. – М.: Мисль, 1978. – С. 8-9.
