Князь Євген Миколайович Трубецький
З нагоди книги при свічці. П. А. Флоренський «Стовп і опора правди» (М.: «Путь», 1914)
1
У Євангелії є чудовий образ, що уособлює безперервний розкол у земному житті людства. На горі Фавор вибрані апостоли споглядають світлий лик преображеного Христа. Внизу, біля підніжжя гори, серед загальної суєти роду «невірних і розпусних» [1] божевільний скрегоче зубами і йде піна з рота [2], а учні Христові, через їхнє невірство [3] безсилі зцілити.
Цей подвійний образ – нашої надії і нашої скорботи чудово поєднується в цілісну картину, яку кілька століть тому Рафаель намагався повністю передати. Там, на горі, явилося обраним те сяйво вічної слави, яке має наповнити як людську душу, так і зовнішню природу. Ця слава не може залишатися вічно в потойбіччі. Так само всі людські душі й особи мають сяяти, як сонце у Христі; так і весь тілесний світ має стати світлою ризою преображеного Спасителя! Нехай вічне світло зійде з гори і наповнить ним рівнину. У цьому і тільки в цьому лежить остаточний шлях до справжнього і повного зцілення одержимого бісами життя. У Рафаїла ця думка виражена через піднятий палець апостола, який у відповідь на прохання про зцілення божевільного вказує на Фавор[4].
Той самий контраст, який втілено в цій картині, також є основним мотивом російського релігійного мистецтва. З одного боку – великі афонські подвижники, а за ними й подвижники Руської Церкви не переставали проголошувати, що Фаворське світло – це не швидкоплинне явище, а постійна, вічна реальність, яка навіть тут, на землі, стає зрозумілим для найбільших святих, увінчуючи їх подвижницький подвиг. З іншого боку, чим більше святі й подвижники піднімалися на гору, тим більше вони залишали світ у своєму пошук бо Світло Фавору, чим сильніше внизу, на рівнині, відчувалося панування зла, тим частіше там видавався крик відчаю.
«Господи, змилуйся над сином моїм; на молодику його охоплює гнів, і він тяжко страждає, бо часто в огонь падає, а часто й у воду» (Мф. 17, 15).
В усьому світі існує це непримиренне протистояння верху і низу, гори і рівнини. Проте, мабуть, ніде більше вона не проявляється так яскраво і так гостро, як тут. І якщо є душа, яка роздирається, роз’єднується і терзається протиріччями, то це, безумовно, російська душа.
Контраст між трансформованою та нетрансформованою реальністю так чи інакше є всюди. Однак у країнах, де панує європейська цивілізація, вона затемнена культурою і тому не так помітна для поверхневого спостерігача. Там диявол ходить «з мечем і в шапці», як Мефістофель, а тут, навпаки, відкрито демонструє хвіст і копита. У всіх цих країнах, де навіть панує відносний порядок і якесь благополуччя, Вельзевул так чи інакше прикутий. У нас же йому, навпаки, судилося століттями бушувати на волю. І, напевно, саме ця обставина викликає ті незвичайні підйоми релігійного почуття, які зазнавали і переживають найкращі учні Христа на Русі. Чим безмежніший хаос і потворність бурхливого плоского існування, тим сильніша потреба піднятися в царство високого, в непорушний спокій незмінної, вічної краси. Росія досі була класичною країною життєвого нещастя – чи не тому саме в цьому регіоні в релігійному натхненні обраних особливо яскраво засяяв ідеал загального перетворення!
Я говорю не лише про первоапостолів, яким було дано побачити лицем до лиця Фаворське світло – на Русі не бракувало тих менших учнів Христових, які не бачили Преображення тілесними очима, але які передвіщали його в спогляданні Господнього. розуму та віри, і пробудили цю віру в інших, проголошуючи просто зцілення, яке приходить згори. Слідом за подвижниками Таворського світла шукали і великі російські письменники. Апостол, який, просячи зцілення, вказує пальцем на гору і на Преображення, тим самим висловлює найглибшу думку російської літератури – як художньої, так і філософської. Чисте, абстрактне міркування, а також відчужене від життя «мистецтво для мистецтва» ніколи не були у нас популярні. Якраз навпаки: і від думки, і від художньої творчості російські освічені люди завжди чекали перетворення життя. У цьому плані в нашій країні схожі такі антиподи, як Писарєв – з його утилітарним поглядом на мистецтво, і Достоєвський – з його гаслом «краса врятує світ». Наша творчість, духовна і філософська, завжди прагнула не якоїсь абстрактної істини, а справжньої істини. Найбільше, що є в нашій літературі, створено в ім'я ідеалу всього життя. Свідомо чи несвідомо, найбільші представники російського народного генія завжди шукали того світла, яке зцілює зсередини і перетворює життя зсередини: як духовне, так і фізичне. Загальне зцілення в універсальному перетворенні: цю думку ми знаходимо в різних модифікаціях у наших великих митців – у Гоголя, у Достоєвського і навіть, нехай у спотвореному, раціоналізованому вигляді, у Толстого, а також у мислителів – слов’янофілів, Федотова, Соловйова. і багато продовжень останнього.
І завжди пошуки Фаворського світла викликані у наших письменників життям, болісним відчуттям сили зла, що панує у світі. Чи візьмемо ми Гоголя, чи Достоєвського, чи Соловйова, у кожному з них ми побачимо одне й те саме джерело релігійного натхнення: споглядання стражденного, грішного й одержимого бісами людства – ось що викликає найбільші потрясіння в їхній творчості. Перед ними не один хворий, а цілий великий народ – як ніколи нестраждальна рідна країна, періодично одержувана німим і глухим духом, що постійно кличе на допомогу і постійно шукає допомоги. Це відчуття пекла, яке панує в нашій земній дійсності, спонукало виразників нашої релігійної ідеї до різних вчинків і подвигів. Дехто зовсім утік від світу і піднявся на гору – на ті найвищі вершини духовного життя, де Фаворське Світло справді стає відчутним, видимим; інші, залишившись біля підніжжя гори, подумки провіщали це видіння і готували до нього людські душі. У будь-якому випадку, однак, предмет релігійного пошуку, основне джерело релігійної творчості, був один і той же для аскетів, художників і філософів.
2
Це джерело не висохло й донині. Яскравим доказом сказаного є нещодавно видана чудова книга о. Павло Флоренський Стовп і опора правди. У нашій країні він не родоначальник якогось нового напряму, а продовжувач християнської традиції, яка в житті нашої церкви нараховує багато століть, а в російській літературі – як у мистецтві, так і у філософії – вже знайшла не одного-двох талановитих і навіть геніальних експонентів. Однак названа його книжка є глибоко оригінальним і творчим продовженням; в її особі ми маємо твір надзвичайного таланту, що є справжнім явищем у сучасній російській релігійно-філософській літературі.
Рух його думки визначається цією принциповою протилежністю, яка визначила весь хід розвитку російської релігійної думки: з одного боку, це безодня зла, гріховний, внутрішньо розпався світ, світ, який « розпався на протиріччя сі», а з іншого – «таворське світло», у вічній реальності якого глибоко переконаний автор. Усе це ще той самий ідеал досконалого, повного життя, який перед о. Флоренський неодноразово втілювався у творчості російських релігійних мислителів. Софія – Премудрість Божа – прообраз усього творіння; Пречиста Діва Марія – явне втілення цієї цілісності, прояв обожненого створіння на землі; нарешті – Церква, як прояв цієї самої сукупності в колективному соціальному житті людства – всі ідеї, які давно увібрала російська релігійна думка, які увійшли в обіг у нашій країні і тому добре відомі освіченому російському читачеві, що цікавиться релігійні питання. Сам батько. Флоренський хоче бути виразником не своєї особистої, а об'єктивної, церковної мудрості, і тому зрозуміло, що він не претендує на новизну основних положень.
За його словами, його книга «базується на ідеях св. Афанасія Великого» (с. 349) і абсолютно чужа прагненню викласти будь-яку «власну систему» (с. 360). Звичайно, це бажання відмовитися від власної системи заради вищої божественної системи Одкровення цілком зрозуміле з боку релігійного письменника. Тим не менш, о. Флоренський марно вважає, що всі ці «власні погляди», які він має у своєму творі, походять лише від «його власних помилкових уявлень, невігластва чи нерозуміння» (с. 360). Ця книга, звичайно, не може претендувати на абсолютну цінність Об’явлення, а лише на відносну цінність людського тлумачення Об’явлення. І тут, у цій підпорядкованій сфері людської творчості, сказано щось не менш цінне, звичайно, саме тому, що воно своє.
У цьому сенсі ця дорогоцінна річ, яку о. Флоренського, полягає передусім у незвичайно яскравому й сильному зображенні основної опозиції, з якої визначалися й визначаються пошуки нашої релігійної думки. З одного боку, ясне й глибоке усвідомлення вічної реальності Фаворського Світла, яке є вищим початком загального духовного і фізичного просвітлення людини і всього створіння, а з іншого боку, надзвичайно могутнє освячення хаотичного гріховна реальність, цього бурхливого життя, яке торкається геєни. Я не знаю в новітній релігійно-філософській літературі такого ж глибокого аналізу цього внутрішнього розщеплення і розпаду особистості, що є самою суттю гріха. У літературі минулих століть ця тема була розроблена з незрівнянною яскравістю в «Сповіді» бл. Августин і з цього приводу о. Флоренського можна назвати його учнем. Його головним джерелом, однак, є не якісь літературні приклади, а власний болісний досвід, перевірений колективним, церковним досвідом.
Книга «Стовп і опора істини» — це робота людини, для якої геєна — не абстрактне поняття, а реальність, яку він пережив і відчув усім своїм єством. «Питання про другу смерть, — каже він, — є болючим, щирим питанням. Одного разу уві сні я пережив це у всій його конкретності. Не було образів, лише суто внутрішні переживання. Бездонна, майже щільна, як речовина, темрява оточувала мене. Якісь сили тягнули мене до кінця, і я відчував, що це кінець буття Бога, що поза ним – абсолютне Ніщо. Я хотів кричати, але не міг. Я знав, що ще мить, і мене викине в темряву. Темрява почала пронизувати все моє єство. Моя самосвідомість була наполовину втрачена, і я знав, що це абсолютне, метафізичне знищення. У повному розпачі я кричав не своїм голосом: «З глибини я взивав до Тебе, Господи. Господи, почуй мій голос». У тих словах в ту мить вилилася моя душа. Чиїсь руки могутньо схопили мене – мене, тонучого, і відкинули кудись далеко від прірви. Поштовх був раптовий і потужний. Раптом я опинився у знайомій обстановці, у своїй кімнаті, ніби з якогось містичного небуття потрапив у своє звичне існування. І відразу я відчув себе перед лицем Божим, а потім прокинувся, весь мокрий від холодного поту» (с. 205-206).
Про те, що гріх є «момент безладдя, занепаду і розтління в духовному житті», про це з незрівнянною красномовністю, хоча й по-іншому висловлено, сказав св. Павло (Рим. 7:15-25). Тут заслуга нашого автора полягає лише в надзвичайно яскравому розкритті життєвого змісту формули, про яку йде мова, у тонкому психологічному зображенні гріховного стану. У гріху «душа втрачає свідомість своєї творчої природи, губиться в хаотичному вирі власних станів, перестаючи бути їх субстанцією: Я задихається в «мислевому потоці пристрастей… У гріху душа вислизає на своєму володіти, втрачаю себе. Не випадково останню ступінь морального падіння жінки мова характеризує як «втрату». Проте, безсумнівно, існують не лише «загублені» жінки, які втратили себе в собі, своє богоподібне створіння життя, але також «загублені чоловіки»; загалом, грішна душа є «загубленою душею», більше того, вона втрачена не тільки для інших, але в першу чергу для самої себе, оскільки не змогла зберегти себе» (с. 172). Гріховний стан являє собою, насамперед, «стан зіпсованості, зіпсованості, тобто руйнування душі – руйнується цілісність особи, руйнуються внутрішні пласти життя (що слід приховувати навіть для самого Я – т. переважно стать), звернені назовні, і те, що треба відкрити, відкритість душі, тобто щирість, безпосередність, мотиви вчинків, саме це приховано всередині, роблячи особистість таємницею... Тут вона отримує обличчя, і навіть як особистість, та сторона нашого єства, яка від природи є безликою та безособовою, бо це життя предків, що б не відбувалося з обличчям. Отримавши примарну подобу людини, ця родова підоснова особи набуває самостійності, а реальна особистість розпадається. Родовий домен відокремлюється від особистості, і тому, маючи лише вигляд особистості, він перестає коритися велінням духу – стає нерозумним і божевільним, а сама особистість, втративши зі свого складу свою родову основу, тобто свого кореня, втрачає свідомість реальності і стає образом вже не справжньої основи життя, а порожнечі й нікчемності, тобто порожньої й роззявленої маски, і, не приховуючи за собою нічого справжнього, сама усвідомлює як брехню. , як в.о. Сліпа хіть і безцільна брехливість: ось що залишається від особистості після її зіпсованості. У цьому сенсі розбещеність є подвійністю» (с. 181-182). Це символізує «догенетичний розпад особистості».
Сумнів щодо Істини і, зрештою, її втрата є лише різновидом загального гріховного стану, окремим виявом того внутрішнього розпаду особистості, який є самою суттю гріха. Захоплюючий опис цього психічного передчуття геєни у о. Флоренський знову мимоволі змушує згадати той самий приклад, який, очевидно, стояв перед автором: Сповіді бл. Августин.
«Немає в мені правди, але думка про це пече мене». Однак сумніви, доведені до кінця, змушують нас сумніватися в самій ідеї та в тому, що ми її шукаємо. «Також недостовірно те, що я очікую Правди. Можливо, мені теж це тільки здається. І до того ж, можливо, собівартість — це не собівартість? Задаючи собі останнє запитання, я входжу в останнє коло пекла скептиків, у відсік, де втрачається саме значення слів. Там вони перестають фіксуватися і випадають з гнізд. Все стає всім, кожна фраза ідеально еквівалентна кожній іншій; будь-яке слово може помінятися місцем на будь-яке інше. Тут розум губиться, губиться в безформній і безладній безодні. Тут панує гарячковий делірій і розлад».
«Однак цей крайній скептичний сумнів можливий лише як нестійка рівновага, як межа абсолютного божевілля, бо що ще таке божевілля, як не бездумність, як не переживання несубстанційності, непідтримки розуму. Коли воно переживається, воно ретельно приховується від інших; одного разу пережите, воно згадується з надзвичайною неохотою. З боку зрозуміти, що це таке, практично неможливо. Від цієї крайньої межі кулі розум пливе хаосом ілюзій, і всепронизливий холод умертвляє розум. Тут, за тонкою перегородкою, початок духовної смерті» (с. 38-39).
Кінцем цих земних передчуттів духовної смерті є справжня геєна. «Вітер, що сіє гріхи, пожне в цьому віці бурю пристрастей; і, потрапивши у вихор гріха, він завжди буде кружляти ним і не вийде з нього, так що навіть думка про це не прийде йому в голову, тому що він не матиме безпристрасної точки опори» (с. 241). ). Це горіння в огненній геєні насправді відбувається тут, на землі – у цьому о. Флоренський бачить саму суть володіння і люті (с. 206).
3
Чим болісніше відчуття геєни, тим зрозуміліший той палкий порив до Істини, що лунає в словах молитви: «З глибини я взивав до Тебе, Господи». У ньому прихований той безпосередній перехід до Світла Тавору, який колись у вогняних рисах зобразив бл. Августин: «І Ти вразив мій слабкий зір, осяявши сильно на мене: і я затремтів від любові та від страху, що я дуже далеко від Тебе – у країні відмінності від Тебе. І ніби голос Твій почув я з висоти: Я — їжа для великих: ростіть і будете їсти від Мене. І ти не перетвориш Мене на себе, як це буває з поживою плоті, але ти перетворишся на Мене» (Сповідь 7, 10, 16).[5]
Цей перехід відбувається не в процесі логічних міркувань, а в пристрасному пориві людської душі: «і я прокинувся в Тобі», – говорить бл. Августин (Сповідь 7, 14, 20). [6] І це пробудження неможливе лише людськими силами. Це чудо благодаті, яке вище людської природи – у цьому сенсі о. Флоренський.
«Щоб докопатися до істини, потрібно відмовитися від своєї індивідуальності, вийти з себе, а для нас це абсолютно неможливо, тому що ми плоть. Однак повторюю – як саме в цьому випадку можна вхопитися за Кіготь Істини? Цього ми не знаємо і знати не можемо. Ми знаємо лише, що крізь зяючі тріщини людського розуму проглядає лазур Вічності. Це недосяжно, але це правда. І ми знаємо, що «Бог Авраама, Ісака та Якова, а не бог філософів і вчених» приходить до нас, підходить до нашого ліжка, бере нас за руку і веде нас так, як ми навіть уявити не могли. Для людей це неможливо, але для Бога все можливо» (с. 489).
Але що таке цей стовп і опора правди, до якої ми таким чином приходимо? «Стовп істини – відповідає наш автор, – це Церква, це – вірогідність, духовний закон тотожності, подвиг, триєдина єдність, Фаворське світло, Святий Дух, Софія, Пречиста Діва, це – дружба, і це знову Церква”. І вся ця безліч відповідей у його експозиції становить одне ціле. Тому що Правда, це все. За молитвою Христовою, сама єдність повинна панувати в просвітленому творінні, що завжди здійснювалося у Святій Тройці. У цьому завершується преображення, обожнення творіння, яке – через дію Святого Духа – наповнює його Фаворським світлом; це преображення те саме, що адекватне втілення Софії у творінні. На землі ж Софія являється головним чином у досконалому дівоцтві Богородиці, збираючи людство в єдиному храмі Божому, у Церкві, а найвищим ступенем церковності є здійснення дружби чи, точніше, досконалої дружби. людей у Бозі. А універсальне зцілення створінь виражається насамперед у відновленні досконалої цілісності або – цнотливості[7].
У всіх цих ситуаціях ми повинні бачити, звичайно, не якесь «нове вчення» о. Флоренського, і його оригінальна спроба наблизити до свідомості людей віру батьків – цю давню християнську традицію, яка, на щастя, зуміла стати такою в російській релігійній філософії. З цього приводу о. Флоренський робить новий і надзвичайно важливий крок, який до нього ніхто насправді не робив, а лише відзначений Володимиром Соловйовим. У релігієзнавстві він намагається використати багатовіковий релігійний досвід, який знайшов своє вираження в православній літургії та православній іконографії – тут він знаходить і відкриває дивовижне багатство натхненних інтуїцій, доповнюючи релігійне розуміння новими рисами і які не знайшли вираження в нашій теології. Пам’ятаю, як в усних бесідах покійний Володимир Соловйов любив вказувати на разючу відсталість православного богослов’я від православної літургіки та від іконопису, а особливо щодо шанування Пресвятої Богородиці та Софії[8]. Особливо приємно мені було знайти в книзі о. Флоренський, який, очевидно, не знав про ці розмови, майже дослівне відтворення цієї самої думки. «І на іконостасі, і в літургії Богородиця займає місце симетричне і, так би мовити, майже рівноцінне місцю Господа. До неї наодинці звертаємося з молитвою: «Спаси нас». Але якщо ми повертаємося від живого досвіду, який дає Церква, до богослов’я, ми відчуваємо себе перенесеними в якусь нову сферу. Психологічно складається, безсумнівно, таке враження, що схоластичне богослов'я говорить зовсім не про те, що прославляє Церква: схоластично-богословське вчення про Богородицю неспівмірне з її живим шануванням; усвідомлення догмату священства в схоластичній теології відставало від його емпіричного досвіду. Однак богослужіння є серцем церковного життя» (с. 367). Останнім часом у нашій країні починають відкриватися очі на дивовижну красу давньоруського іконопису, незважаючи на те, що поки що це лише відродження естетичного інтересу. Захист о. Флоренський підсумовує, що він показав, наскільки ці краси – як іконопису, так і богослужіння – можуть сприяти поглибленню релігійно-філософського розуміння віри. У його книзі суть церковного життя дійсно наблизилася до розуму сучасної освіченої людини. У цьому його капітальна заслуга, порівняно з якою все інше є більш-менш цікавими деталями. Ці подробиці, хоча вони надзвичайно цінні, я, на жаль, не можу зупинитися через короткий обсяг цієї статті. Мені хотілося б передусім передати дух і настрій цієї книги о.
Джерело російською мовою: Трубецкой Е. Н. «Свет Фаворский и преображение ума» – В: Русская мысль, 5, 1914, с. 25-54; основу тексту складає доповідь, прочитана автором перед засіданням Російського релігійно-філософського товариства 26 лютого 1914 року.
Примітки:
[1] Пор. Метт 17:17.
[2] Пор. Марка 9:18.
[3] Пор. Метт 17:20.
[4] Автор має на увазі картину «Преображення» (1516-1520) італійського художника Рафаелло Санті.
[5] Святий Аврелій Августин, Сповідь.
[6] У перекладі проф. Ніколової – на стор. 117 (прим. пер.).
[7] Див., зокрема, с. 350 [першого російського видання Столп и утверждение Истины, 1914]
[8] Відомо, скільки дав його вченню образ святої Софії в Новгороді; див. його статтю «Ідея гуманітарних наук у Августи Конт» – у восьмому томі першого видання зібрання його творів, стор. 240-241.
(далі буде)
