Автор: о. Василь Зеньковський
Прикладом того, чим православна антропологія відрізняється від західних конфесій, може послужити різне ставлення до рідної мови в різних конфесіях. У римо-католицькому світі встановилася мовна рівність, завдяки якій мова опинилася поза діяльністю Церкви. Таке ставлення до мови, перетворюючи її на звичайне природне явище, де немає місця для святині, відокремлює Церкву від основної сили, з якою пов’язаний розвиток людського духу.
Дещо інше ми знаходимо в протестантизмі, де рідній мові відведено повний простір, де немає обмежень на служіння рідною мовою, але, за загальним поглядом протестантизму, мова визнається просто «природним» явищем, за відсутності будь-якої бути ідеї для освячення мови.
Для нас, православних, існує віра, що з освяченням мови в Церкві відбувається глибоке проникнення в душу церкви. Найтісніше сферу релігійної з національною пов'язує той факт, що в нашій країні богослужіння ведуться рідною мовою.
Тут ми маємо лише один приклад того, наскільки різні стосунки між Церквою та природними силами душі в різних конфесіях; головна тема — питання про те, як святі отці розуміли людську природу. Догмат Халкидонського собору слід вважати основою для побудови православної антропології. За вченням цього Собору, в Господі Ісусі Христі дві природи – в єдності Його особи – дві природи (божественна і людська). Важливим у цьому вченні з точки зору побудови антропології є те, що тут дана різниця між природою людини та особою в ній, бо в Господі одна і та ж людина має обидві природи. А оскільки, згідно з вченням Халкидонського собору, Господь Ісус Христос був істинним Богом і істинною Людиною, то можна сказати, що таємниця людини відкривається лише у Христі.
Це означає, що побудова антропології має базуватися на цьому фундаментальному розрізненні природи та особистості, що є основою Халкідонського догмату, але, крім того, у Церкві ми маємо багато інших даних для побудови православної антропології, найважливіше з яких, мабуть, те, що ми, православні, відчуваємо, коли святкуємо Великдень. У Великодніх службах ми відчуваємо радість для людини як ніколи; Великодні переживання дають нам віру в людину. І це справжнє одкровення для людини, яке нас захоплює. І важливо, що це дає нам не просто радість за людину, а віру в людину, віру в цей божественний образ, який замкнений в людині і який неможливо скасувати за жодних обставин.
Можна з упевненістю сказати, що чи не найважливішою рисою нашої антропології є віра в людину. Ніякі гріхи не можуть зняти з людини цей образ, знищити в ньому нашого брата.
Вчення про образ Божий у людині, дію цього образу в ній є основою нашої антропології – головне в людині пов’язане з тими випромінюваннями Божого світла, які створюють у ній можливість духовного життя, завдяки чому в людині йде внутрішнє життя.
«Внутрішня» людина, про яку говорить св. апостол. Петра, [1] є джерелом його дозрівання. Саме це ядро в ньому виливається Боже світло. Тому вчення протестантів про те, що образ Бога в людині ніби стерто, зникло, для нас неприйнятне. Нам ближче римо-католицьке вчення про образ Бога в людині, але воно також не збігається з нашим. Різниця між нами і римо-католиками полягає в тому, що в них образ Божий сприймається як «недосконале» начало в людині. Це особливо очевидно у вченні про «первинну праведність» (justitia originalis) перших людей у раю до гріхопадіння.
Римо-католицька теологія вчить, що образу Божого було недостатньо для нормального розвитку людини, що також потрібна була «додаткова благодать» – gratia superaddita.
Не вдаючись у критику цього вчення, зазначимо, що ми, православні, по-іншому дивимося на первісний стан людини в раю і по-іншому думаємо про спасіння людини – як про відновлення першоствореної людини. Визнаючи повну силу образу Божого в людині, ми визнаємо, що в нас є провід Божого світла – що від цього Божого світла, що світить у нас через образ Божий, живить усе внутрішнє життя людини.
Однак зрозуміло й те, що образ Божий – як провідника Божого світла в людській душі – відкриває також можливість наближення душі до Бога, можливість духовного просвітлення та безпосереднього сприйняття вищого світу.
Звідси випливає православне вчення про співвідношення внутрішнього життя в людині та життя в ньому аскетичного. Весь зміст православного розуміння аскетизму полягає в тому, що пригнічує все, що усуває духовне просвітлення, щоб панувати над чуттєвим матеріальним у душі. Ось сенс того, що сказав преподобний Серафим, що завдання нашого життя – набуття Святого Духа. [2] Дія Святого Духа відбувається в людській душі саме через образ Божий. З іншого боку, вчення Святих Отців про обожнення – як ідеал – полягає в тому, що образ Божий не повинен бути затьмарений «нижчими» рухами душі, а Божий образ і духовні прозріння мають вести людину вгору. У цьому полягає значення Ісусової молитви про духовну зрілість людини. Але що це за зло в людині? Перш за все, тут не можна погодитися з римо-католицьким вченням про те, що «країна тварин» («animalische Seite»), обмежуючи духовні сили людини, є джерелом гріха і проводником зла. Ні тіло (про яке св. Павло сказав нам, що є храмом Святого Духа), ні секс не є джерелом гріха.
За своєю природою зло духовне. Про можливість існування «темної» духовності можна навіть говорити (хоча це важко відразу прийняти) – адже злі духи все-таки духи. Духовність зла означає, що в людині, крім образу Божого, є другий центр: первородний гріх.
Тепер можна зрозуміти, чому в людині первородний гріх пов’язаний з її природою, а не з її особистістю. У своїй особі людина вільна, але вона вузька за своєю природою – вона несе на собі первородний гріх, і весь процес духовного розвитку полягає в тому, щоб темрява, яка є в людині – як гріх – нею відкинута. [4 ] Для повного розуміння цього нам потрібно зробити ще одне уточнення – що за своєю природою, у своїй цілісності люди утворюють якусь єдність, тобто треба говорити про єдність людства (у Адама «всі згрішили» ). сказав св. Павло [5]). Це вчення про соборність людства, про католицьку природу людини. Те, що Спаситель зцілив Своїм викупним подвигом, — це людська природа, але кожна людина повинна сама навчитися спасительній силі діяння Христа.
Це висновок роботи кожної людини – поєднати свою особу з особою Христа. Що не усуває нашої взаємної любові, але кожна людина повинна особисто (особливо в покаянні та у своєму наверненні до Бога) засвоїти – через Церкву – те, що Бог дав нам.
Таким чином, у розрізненні природи та особистості, встановленому на Халкідонському соборі, дається ключ до розуміння таємниці людини. Те, що ми знаходимо спасіння лише в Церкві, може здатися парадоксом. Але людина опиняється лише в Церкві і лише в ній може засвоїти те, що Господь дав нашій природі через викупний подвиг. Тому ми можемо розвивати людську природу – у сенсі її глибини – лише в Церкві. Без цього людська природа не може бути звільнена від гріхопадіння. Тому ми відрізняємо церковний розум від індивідуального, тому що індивідуальний розум може помилятися і лише за благодатної допомоги Церкви отримує необхідну для себе силу. Це вчення про церковний розум лежить в основі всієї доктрини Православ'я (його гносеології). Звідси вчення про собори, які є джерелом Істини через дію Святого Духа. Без дії Святого Духа ради, навіть якщо вони канонічно досконалі, не є джерелом Істини. Однак те, що було сказано про розум, стосується і свободи – як функції Церкви. Свобода дана Церкві, а не окремій людині – у справжньому сенсі цього слова ми вільні лише в Церкві. І це проливає світло на наше розуміння свободи як дару Церкви, на те, що ми можемо здійснювати свободу лише в Церкві, а поза нею не можемо повністю оволодіти даром свободи. Той самий принцип стосується совісті. Совість людини може постійно помилятися. (Це добре виражено в одній із таємних молитов під час Літургії, де священик молиться до Господа, щоб визволив його від «лукавого сумління». [6]) Це означає, що індивідуальна совість не завжди є проводником праведності, а не завжди є джерелом праведності. але її сила здійснюється лише в совісті Церкви.
У православному розумінні людина відкривається лише в Церкві. Цей зв’язок людини з Церквою є найважливішим у нашому розумінні людини, і, можливо, тепер стає зрозумілішим, чому природа людини так яскраво розкривається у пасхальних переживаннях. У пасхальних переживаннях людина забуває про себе – там ми більше належимо до Церкви, ніж до себе. Звичайно, у ставленні людини до Церкви є багато таємничого, і це те, про що не можна забувати. Наприклад, лише зовнішня близькість із Церквою ще не означає нашого «церковування». Можливе й протилежне: людина, яка зовні слабко пов’язана з Церквою, внутрішньо більш пов’язана з нею, ніж ті, хто зовні ближче до Церкви. Сама Церква є боголюдським організмом, в ній є людська сторона, є й божественна сторона, яка, не зливаючись, залишається нерозривною. Живучи в Церкві, людина збагачується її силами, Святими Таїнствами і всім, що Церква має як Тіло Христове.
Це саме розрив внутрішнього серця людини – за словами св. апостола Павла.
[1] Див.: 1 Пет. 3: 4.
[2] Автор посилається на такі відомі слова преподобного Серафима Саровського: «Ціль нашого життя – здобуток Святого Духа Божого. Головним засобом набуття Святого Духа є молитва.
[3] Див.: 1 Кор. 6:19.
[4] Про велику тему та дискусію про розуміння гріха предків у православному богослов’ї див. у знаменитій праці прот. Джон Сава Романідіс.
[5] Див.: Рим. 5:12.
[6] З третьої таємної молитви священика з послідовності Літургії вірних.
Джерело: Зеньковський В. «Основи православної антропології» – В: Вестних РШД, 4, 1949, С. 11-16; записом лекції проф. прот. Василь Зеньковський.
