Св. Вікентій Леринський намагається визначити цю непогрішність церковної свідомості так: Ми зберігаємо те, у що вірили скрізь, завжди і всіма – це те, що є справді і справді католицьким. Але зовні це не так. Визначення Першого Вселенського Собору для єдності, Шостого для двох волі і двох дій, Сьомого для ікон сповідувалися завжди, скрізь і всіма. Тому Отець Західної Церкви хотів сказати, що ці нові догматичні формули стали безпомилково католицькими, тому що вони сприймалися всією Церквою як її оригінальні, універсальні й універсальні, тому що сприймалися як похідні від її коренів.
Таким чином, миряни в Церкві – якщо вони не є безособовою та інертною масою, а є діячами та співробітниками церковної справи – потребують особливого, певним чином також «професійного» представництва соборів, відокремленого від державного представництва. – а саме як члени духовного товариства, яким є Церква, як члени Церкви особливого рангу – чин мирян. Таким чином ми підходимо до спірного питання про право мирян на участь у соборах Церкви.
Це право, а точніше, цю можливість, доцільність участі мирян у соборах, навіть у вселенських, можна розумно пояснити лише розкриттям самого принципу соборності. Лише у світлі цього принципу посилання на колоритні приклади з античності мають сенс. Саме слово, поняття соборності є надзвичайно абстрактним терміном. Це продукт нової російської думки і пізнього етапу розвитку російської мови з 19 століття. Такі терміни, як еклезіологія, ієрархія, благодать, таємниця, іконічність та інші. не існували в античності, ще не знали такого ступеня абстрактності й гнучкості мови.
Наприкінці III століття ми вже не бачимо мирян на соборах, але все ще є пресвітери. На чолі з Малхіоном вони відіграли визначну роль у великому Антіохійському соборі 3 року проти Павла Самосатського. Оріген виконував ту ж місію як пресвітер на Соборі Бостри Аравії. На початку IV століття, на Ельвірському соборі 269 року, ми востаннє помітили людей разом із дияконами та старійшинами. Настала епоха державного протекторату над Церквою, коли присутність мирян як членів Церкви було замінено складним світським уявленням імперської влади. У Арльському соборі 4 р. у випадку донатистів, за африканською традицією, брали участь не тільки старійшини та диякони, але й підписалися разом з єпископами. На Першому Вселенському Соборі однією з головних дійових осіб був святий Афанасій у сані диякона. Навіть голоси нехрещених філософів поважалися за лаштунками та делегаціями.
Автор: Антон Карташов, Вселенські собори і єдність
Джерело: «Вселенські Собори і Соборність» – В: Карташев А. В. По дорозі на Вселенський Собор, Париж, 1932, с. 41-71.
