В історії людства було лише кілька потужних духовно-релігійних напрямів світогляду, пов’язаних з окремими видами писемності. В історії європейської культури існує по суті два таких типи письма. Однією з них є латинська, і в результаті свого розвитку її можна назвати західною, оскільки вона використовується переважно західноєвропейськими мовами. Служачи спочатку для вираження римської язичницької духовності, латинський алфавіт у перших століттях нашої ери одночасно почав виражати християнську духовність у її західноєвропейському прояві. Ледве зміцнівши до 4-5 століть, християнське служіння латинської мови почало все більше і більше слабшати під натиском відроджуваної язичницької культури. Західноєвропейська суміш християнської та магічної духовності досягла проміжного піку в епоху Відродження XIV-XVI століть і далі, у Новий час, лише посилилась, утворивши те, що стало називатися Новим Вавилоном Заходу. Цю західну спільноту, магічну у своїй глибинній духовній сутності, складали народи, письмова система яких розвинулась на основі латинського алфавіту (включаючи народи зовсім не західні і зовсім не європейські, які все ще втягуються у світовий вир західний дух і латинське письмо).
Інший, умовно кажучи, східний, тип європейського письма утворений подвійною єдністю грецького та слов’яно-кириличного письма, частково створеного на його основі. Цей лист у своїй грецькій складовій спочатку виражав еллінську, потім елліністичну язичницьку духовність, а за Р.Х. – із зростанням сили – християнська православна віра. На піку свого містичного зростання грецька писемність послужила матеріалом для створення нової слов'янської кирилиці, створеної і поширеної трудами святих просвітителів Кирила і Мефодія, насамперед для служіння священному православному богослужінню. Первісне призначення кирилиці зберігалося як основне протягом кількох століть, а по суті воно залишається й донині, оскільки цивільна спрощена кирилиця, запроваджена Петром І у 1708 році, лише посилила її богослужбове використання для церковнослов’янської кирилиці. У ході історичного розвитку с Європа, сама грецька писемність дедалі більше втрачала своє значення і силу в міру ослаблення Візантії, а слов’янська кирилиця, навпаки, все більше утверджувалася, переважно за рахунок Русі, Русі.
Боротьба кирилиці та латиниці розгорілася одразу після народження кирилиці: у 860-870-х роках. У той час Захід, незважаючи на поширену тримовну єресь, все ж змушений був визнати право кирилиці на літургійне використання та на переклади священних християнських книг. Відтоді ця боротьба ніколи не згасала, зберігаючи свої основні риси та прийоми від епохи до епохи, а успіх сторін був різним.
Західний католицький Рим поступово нав’язував латинський алфавіт залежним слов’янським народам: з 12 ст. – хорватам (причому їх кириличний опір припинився лише в 19 ст.), з 13 ст. – чехами, з 14 ст. – поляками. Православні румуни взагалі не почали переходити на латинський алфавіт до 1860 року.
У новітній історії показовий випадок Сербії: під потужним тиском Заходу, починаючи з 1990-х років, вона переживає стрімку романізацію письма. На державному рівні поки що кирилиця залишається єдиним алфавітом, але в побуті латиниця використовується дуже широко, ряд газет виходить лише латинкою, вона також переважає в електронній мережі. У Чорногорії, яка відокремилася від Сербії в 2006 році, латиниця і кирилиця юридично рівні в правах, а в повсякденному житті зростає латинізація.
У Росії деякий рух писемності до латинського алфавіту започаткував Петро I, коли з 1708 року він почав вводити, крім церковнослов’янської кирилиці, спрощену громадянську абетку, призначену для обслуговування нецерковної літератури. На думку багатьох, поява нової кирилиці стала дещо нагадувати латинську абетку: «<…> кутасті літери стали наближатися до округлих латинських»[2]. Однак іноземці та місцеві жителі Заходу продовжували вважати оновлену вітчизняну писемність недостатньо досконалою, вбачаючи чисту досконалість у латинському алфавіті.
Загалом, протягом 19 століття Росія відносно успішно, хоча з різним ступенем успіху, стримувала натиск латинського алфавіту. У XX столітті боротьба тривала, і є дві епохи відносно успішного наступу латинської писемності, проте в обох випадках вона все ж була припинена. Обидва наступи збігаються з хвилями впливу Заходу на все російське життя, що піднялися в умовах державних переворотів.
У першому випадку це десятиліття ранньої радянської епохи. У 1919 році Науковий відділ Наркомату освіти і особисто нарком А. В. Луначарський пропонують перевести на латинську мову лист усіх національностей Росії, в тому числі і росіян. Ленін співчував цьому, але з тактичних міркувань призупинив роботу в частині російської мови. У новоствореному СРСР почали з латинізації мов національних меншин, а у тюркських народів арабське письмо було замінено латинським. У 1920-х роках бізнес розвивався добре. З 1928 року діяла комісія з латинізації російського алфавіту. Проте вже 25 січня 1930 року Політбюро ЦК ВКП(б) під головуванням Сталіна доручило Главнауці припинити роботу над цим питанням. З середини 1930-х років під керівництвом Сталіна було здійснено проросійський державницький поворот, і ті алфавіти малих народів, для яких вже була розроблена латиниця, були переведені на кирилицю. У наступні півстоліття вони намагалися записати навіть математичні формули, мови програмування і наукову транслітерацію іноземних слів кирилицею.
Нова хвиля романізації, природно, починається після перевороту 1991 року. Це різним чином підкріплюється ззовні, зокрема швидким зростанням домінування англомовного латинського алфавіту у світовій електронній мережі. Латиною фіксується реклама у всіх її проявах, огорожі та настінні написи різного рівня моралі та мистецтва.
У 1990-х роках було здійснено зворотний переклад з кирилиці на латиницю мов ряду колишніх радянських республік, які вже пережили першу латинізацію в 1920-х роках. В одних випадках це було успішно (наприклад, у Молдові, Азербайджані), в інших (наприклад, в Узбекистані, Туркменістані) уповільнювалося через багатовимірні труднощі. Деякі нові держави, такі як Україна, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, не кажучи вже про Білорусь, тоді залишилися вірними кирилиці, але вони все ще неспокійні. В Україні на самому початку керівництва прозахідного президента Ющенка, у 2005 році, «готували проект Указу Президента України про поетапний переклад національної писемності з кирилиці на латинку. <…> Указ передбачає заміну українського алфавіту, створеного на основі кирилиці, на латинську в системі освіти та діловодства України протягом 2005–2015 років. Перехід на латинський алфавіт здійснюється «з метою посилення інтеграції України до Європейського співтовариства, розширення комунікативних функцій української мови… зміцнення різнобічних зв’язків з державами, які становлять оплот сучасної цивілізації». 19]. Реалізація плану потім сповільнилася, але після державного перевороту на початку 2014 року одним із перших законодавчих рухів самопроголошеного прозахідного уряду стало нове формулювання питання романізації писемності. У березні стало відомо, що «тимчасова спеціальна комісія з підготовки проекту закону «Про розвиток і використання мов в Україні» розглядає поетапну відмову від використання кирилиці в країні»[20]. ].
У грудні 2012 року Президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв у своєму черговому «Посланні до народу» заявив: «З 2025 року необхідно розпочати підготовчу роботу з перекладу казахського алфавіту на латинське письмо. Це буде служити не тільки розвитку казахської мови, а й перетворити її на мову сучасної інформації»[21].
Подібні прагнення до романізації виникли в 1990-х роках у межах новоутвореної Росії як на національному рівні, так і на рівні окремих суб'єктів федерації. Вже в 1992 році парламент Чеченської Республіки Ічкерія дозволив латинський алфавіт чеченської мови, створений ще в 1925 році (і замінений на кирилицю в 1938 році). У період найбільшої ізоляції республіки від Росії (1992‒1994, 1996‒2000) в обмеженому обсязі (на додаток до кирилиці) використовувалася чеченська латиниця. Правда, використання зводилося до написів у громадських місцях.
Так само в 1999 році в Татарстані був прийнятий закон про відновлення латинської писемності татарського алфавіту.
